2. Місця
Сковорода міцно вписаний у кілька географічних топосів, які відчутно вплинули на нього, проте й він лишив на них тривкий слід, «вписав у вічність»; тепер їх часто називають якраз «сковородинськими». Передовсім тут ідеться про місце народження та місця викладання, а також про місце навчання і різностороннього формування — славнозвісну Могилянку.
1 сторона
Містечко Чорнухи, що розкинулося над річкою Многая та в низині, біля берегів Сурмачки, належить до найдавніших поселень. Десь тут, над Многою, була й невелика садиба бідного козака Сави Сковороди, якого у козачому компуті — офіційному списку осіб козачого стану — без пошани названо Савкою.
Михайло Ковалинський характеризує батьків Сковороди так: «Вони мали господарство міщанське, середнього достатку, але чесністю, правдивістю, гостинністю до прочан, побожністю, миролюбним сусідством відрізнялися у своєму колі» [3].
Але все ж він був козак, тобто у всякому випадкові особисто і з сім’єю зовсім вільний чоловік, і не підпадав ніякому кріпацтву ні з боку поміщика, ані з боку монастиря. Г. С. Сковорода з малих літ, з дня свого народження почував себе у вільному стані.
М. І. Ковалинський каже, що вже на сьомому році життя Григорій Савич став показувати прихильність «до богочтенія, талан до музики та охоту до наук», мав добрий голос і співав у місцевій церкві [1].
Малому Сковороді було вже майже дванадцять. Улітку він закінчив чотирирічну дяківську школу і хотів навчатися далі. В серпні 1734 року Сковорода вже прощався з рідними Чорнухами. Попереду його чекала Києво-Могилянська академія [23].
2 сторона
На вакантне місце вчителя поетики Переяславського колегіуму запросив Сковороду єпископ Никодим Сребницький десь наприкінці 1750 або на початку 1751 року. Він швидко підготував свій курс (трактат «Разсужденіе о поезіи и руководство к искуству оной» не зберігся) і розпочав заняття. Утім це тривало не більше, ніж три-чотири місяці. Єпископ попросив Сковороду викладати так, як заведено, а коли той відмовився, сказавши: «Одне діло — пастирський жезл, а друге — пастуша сопілка», — звільнив його. Правда була на боці нашого філософа, і подальший розвиток поезії піде шляхом її «розкріпачення» в дусі Сковороди [23].
У серпні 1759 року єпископ Йоасаф Миткевич призначив Сковороду на посаду викладача поетики Харківського колегіуму (відрізнявся від шкіл «київського типу» більшою увагою до природничих і точних наук; вивчення сучасних іноземних мов). Цілих десять літ (до 1769 року) з перервами Сковорода навчав слобожанське юнацтво поетики, греки, синтаксими й катехізису. Під цю пору були написані «Харківські байки», низка українських та латинських поезій, катехитичний курс «Початкові двері до християнського доброго життя», філософські діалоги «Нарцис», «Асхань» [24].
Навесні 1762 року Сковорода познайомився із Михайлом Ковалинським. Їхня дружба, «духовний роман», те, що стародавні греки називали «philia», триватиме кілька десятиліть [23].
Помічна бібліографія
01. Багалій Д.І. Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода. Харків: Держвидав України, 1926. 396 с.
03. Драч І., Кримський С., Попович М. Григорій Сковорода. Біографічна повість. Київ : Молодь, 1984. 216 с.
23. Ушкалов Л. Ловитва невловного птаха: Життя Григорія Сковороди. Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. 368 с.
24. Ушкалов Л. Григорій Сковорода: Семінарій. Харків : Майдан, 2004. 876 с.